Село Моринці розкинулося по мальовничому великому яру, в якому протікала невелика тиха річка Корсунка. По берегах її були добрі левади. За переказами старожилів відомо,що в селі було декілька криниць з цілющою водою. Одна неподалік від урочища Ганзик. Воду її використовували для лікування внутрішніх органів. А ще одна знаходилась недалеко від дороги у Бевзів Яр. Тепер цих криниць немає. А від річки залишились тільки сполучні канали між ставками, які були побудовані в кінці 60-х років ХХ століття.
За археологічними даними поблизу села виявлено курган, поселення трипільської, черняхівської та зарубинецької культури.
Загадкою є походження назви села. Відомо, що сіл під назвою Моринці є багато, особливо назву цього села пов’язують з великим поетом Тарасом Шевченком тому й історичні дані саме про наше село встановити нелегко. Є припущення, що основу його назви лягло в прізвище Моринка, початковий носій якого був худорлявий на вигляд чоловік. Назва такого типу характерна чергуванням приголосних звуків ,, к’’ і ,,ц’’. Звідси хутір не Моринки, а Моринці. Хоча існує ще одна легенда про те, що назва села пов'язана з часами Хмельниччини, коли війська підійшли до населеного пункту, то дуже зморились від цього пішла і назва села Моринці.
Село Ситники, за Л. Похилевичем, спочатку знаходилось в урочищі Тарасівка. Однак наслідок частих нападів татар і поляків село було спалене і переважно більшість пішла на захід і заселила нове село в Звенигородському повіті. Щодо назви села Ситники, то вона походить від родового прізвища Ситники – засновника хутора. А воно, в свою чергу, утворилося від прізвиська умільця ремесла виготовляти сита з кінського волосу. Поблизу цього села знаходиться місцевість Тарканівщина. Від неї неначе віддається відгомін тих далеких днів.
Перші документальні згадки про село Моринці датуються ХVI століття.
Жителі сіл Ситники та Моринці брали активну участь у знаменитій Корсунській битві 1648 року проти польської армії. Цікавим є той факт, що при знайомстві з ,, Реєстром всього Війська Запорізького” укладеного в місті Зборові 8 травня 1649 року між Богданом Хмельницьким і польським королем Яном Казимиром, привертає увагу Ситницька сотня. Насамперед тому, що вона як військова одиниця найменша в порівнянні з іншими сотнями Корсунського полку. У ній налічувалося всього 48 козаків.
Під полковими знаменами поряд з іншими сотнями вони билися хоробро, об’єднані православною вірою в душі.
Та не менш сприяло Ситницькі сотні те, що ще з часів Петра Сагайдачного навколо хутора Ситників знаходилися подаровані маєтності Корсунському монастирю. Пізніше через певні обставини вони перейшли у власність Гарбузинського монастиря. Туди входили родючі орні землі,споконвічні ліси, буйнотравні луки та порічки Корсунці зариблені ставки, в народі звані Бакумські. За земельними угіддями і господарством доглядали приписані та вільнонаймані селяни. Монастирське майно охороняли козаки.
З документів відомо, що фундатором Гарбузинського монастиря був виходець із Волині був шляхтич Г. Гуляницький. Незабаром він записався в Корсунський полк, де почав свою кар’єру писарем. Можна думати що Гуляницький скористався нагодою і завдяки його протекції Ситницька сотня потрапила до ,, Реєстру”.
Уже на початку ХIX століття у Корсунському маєтку було створено чотири економії, а саме Корсунська , Сотницька до неї ввійшли села Сотники, Ситники, Моринці, Саморідня, Виграїв, Гарбузинська та Квітчанська.
В економії в першій чверті ХІХ століття вирощували пшеницю, жито, гречку, ячмінь, горох, коноплі та льон.
З 1827 року власником Корсунського маєтку став син Петра Лопухіна – Павло.
За даними за 1850 рік, з 26 серпня 1847 року головним управителем корсунського маєтку був дворянин Карл Бірон.
У 1855році розпочинається масовий антикріпосницький рух селян Київської губернії – Київська козаччина. Приводом для нього було опублікування царським урядом під час Кримської війни 1853 – 1856 років маніфесту від 06.02.1855 року про створення рухомого ополчення. Вже 10 квітня в місті Корсуні 4 – тисячний натовп селян з навколишніх сіл зажадав від властей видати царський указ про звільнення їх від панщини. Одержавши відмову виникла сутичка в якій був убитий унтер – офіцер і близько 20 селян, інші дістали тяжкі поранення.
У 1861 році в російській імперії було скасоване кріпосне право. Селяни отримали особисту волю,можливість викупу при садибних ділянок.
Станом на 01.01.1900 року у Ситниках нараховувалось понад 1377 десятин землі. У селі була церква, церковно – парафіяльна школа, працювало чотири вітряні млини, кузня. У Моринцях цей період нараховувалось понад 1270 десятин землі. Працювали школа грамоти, два вітряні млини.
У цьому році села перейшли під владу поміщика Варварського Корнія Свиридовича. У Моринцях до 1905 року була запроваджена панщина і викуп за землю. Після подій революції 1905 – 1907 роки становище селян дещо змінилося на краще. Селом стали правити староста (обирався сходкою на три роки) з писарем. Першим старостою до 1917 року був Стрикаль Охтись Сільвесторович.
Прийшов 1917 рік. Поміщики Варварський Корній та його син були убиті. Жителі сіл розділили панську землю. У 1918 році, коли на територію України прийшли німецькі війська, які виграли війська Червоної армії, в наших селах встановилась німецька окупаційна влада. У 1919 році їх змінили війська Денікіна. Найдовше в селі була влада Симона Петлюри, яка вигнала війська Денікіна і протрималася до 1920 року.
З 1920 року, коли встановилась влада більшовиків, староста став називатись комнезама. Першими комнезамами були: Калініченко Іван і Базарний Патій. У 1922 році посаду голови комнезаму перейменували на голову сільської ради. Перший голова – Калініченко Іван який пробув на цій посаді декілька місяців. Після нього цю посаду займав Лавренко Кирило Юхимович.
З 1917 по 1929 рік у селах велося індивідуальне господарство.
На початку 1929 року розпочинається формування перших колективних господарств. Бідняки, якім не було втрачати, вони з радістю вступали в колгосп. Але селянам, у яких була земля, хліб і худоба, нічого не залишалось робити – різати худобу, ховати хліб або зовсім тікати з села. Тому вони виступали проти колективізації, не хотіли вступати в новостворений колгосп ,,Жовтень”
У селі Моринцях було декілька родин в яких забрали все майно і виселили в район погребів (окраїна села недалеко від залізниці), а пізніше вивезли в Калмикію. Серед яких родина Бевза Левка Марковича, Копійки Явдохи Марківни, а у Ситниках 1930 році Мариненко Дорофій Гнатович, Мариненко Яків Михайлович.
Тяжкі випробування випали на долю жителів сіл в 30 – ті роки ХХ століття: голодомор, сталінські репресії.
Очевидці свідчать, що в 1932 році був гарний урожай але ніхто із зібраного не одержав і кілограма. Кругом сіл була виставлена охорона з тією метою, щоб люди не залишали села. За свідченнями, у Ситниках від голоду померло 109 осіб.
Доходило і до людоїдства. Жителька Бевзового яру Стрикаль Улита Марківна, збожеволівши від голоду, з’їла свою дитину. Жінку заарештували, додому вона не повернулася.
Від сталінських репресій в 1936 – 1937 роках постраждали Калініченко Пилип Михайлович, Степаненко Килина, Ухань Дмитро. Відомості про те, де ці люди перебували після арешту в документах не зазначено.
22 червня 194року розпочалася Велика Вітчизняна війна. 254 жителі пішли битися з фашистами на фронт.
Про події перші дні Великої Вітчизняної війни згадує Мариненко Іван Пилипович,1908 року народження.
У1932 році я закінчив курси тракториста. А з1934 року почав працювати трактористом на тракторі ХТЗ. Виконував різні роботи: орав, волочив,сіяв і підорював ц/буряки. У 1936 році освоював машину ,,Челябінця”, на якому працював років три – чотири. У 1941 році працював на ХТЗ.
Пригадую випадок у перші тижні Великої Вітчизняної війни, коли нас заставляли толочити дозріваючі посіви, переорювати площу цукрових буряків, щоб не залишилися ворогові.
Одного дня полевод колгоспу Саченко Кузьма Свиридович, за вказівкою з району, дав наряд трактористам виїхати на асфальтову дорогу переорювати площу цукрових буряків. Ми сумнівалися, але наказ був наполегливий, і ми боялися його не виконати.
Уже 28 липня 1941 року фашисти зайняли Моринці. В окрузі діяли німецькі окупаційні органи, які вели обов’язкову трудову повинність. Населення обкладалися натуральними і грошовими податками. Приміщення школи займав кущовий управляючий німець – Богшайпер. Взимку 1944 року Богшайпер з свитою втекли.
Багато жителів сіл були розстріляні фашистами в липні 1943 року в Різаному яру, вивезені на примусові роботи до Німеччини.
Прийшов 1944 рік радянська армія успішно визволяла Україну. Діждалися визволення і наші жителі сіл. Відступаючи фашисти для прикриття своїх військ створили димову завісу, підпаливши вітряк та будинки Лавриненко Ольги, Сокирного Ювхима, Чорновіл Софії. Військами 404 окремого кулеметного артилерійського батальйону під командуванням Іраклія Теофіловича Арсенідзе.
190 жителів загинули смертю хоробрих. Їх імена вдячні земляки викарбували на Братській могилі. 178 нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Воїнам, що загинули під час визволення села від окупантів встановлено пам’ятник.
З історії села Моринці відомо, що у 1928-1929 – х роках було організовано два сози. Весною 1930 року утворений колгосп ,,Жовтень”.
Господарство будувалось на горі, точніше матеріальна база. Територія села була розділена на чотири бригади. Перша бригада – центральна вулиця, друга бригада урочище Бевзів яр, третє – хутір Ганзик, четверта – Соломахівщина. Крім цих чотирьох бригад була ще одна – Зелена, яка займалась вирощуванням огородини. Ця територія хутора Берлютине.
Першим головою колгоспу працював Саченко Кіндрат Ничипорович. З 1932 по 1935 рік колгосп очолював Саченко Оникій Микитович, з 1947 по 1949 – Солопов Тимофій Леонтійович, з1949 по 1950 рік – Луценко Михайло Михайлович.
У 1950 році колгосп ,,Жовтень” було об’єднано з колгоспом імені Ілліча. Утворено новий колгосп Ілліча з сіл Ситники та Моринці.
З історії колгоспу села Ситники відомо, що у 1928 році організовано соз. Восени 1929 році – колгосп імені Ілліча. Першим головою колгоспу було обрано Литвиненко Потап Макарович. Після Литвиненка на посаді працювали Щербина Яким Микитович та Клименко Никодим Тимофійович.
Колгосп імені Леніна з 1966 року об’єднує два села ю На початку 1965 головою колгоспу було обрано Гулака Петра Трохимовича,а влітку 1967 року – Оришку Василя. З 1985 по 1994 роки головою колгоспу був Мусієнко Іван Павлович. За цей період на території сіл було побудовано контору, дитячий садок, лікарню, два клуби, приміщення для пошти , житлові будинки для колгоспників, нову будівлю Моринської середньої школи.
З 1994 року головою колгоспу був Мірошник Микола Андрійович. У цей період змінено назву на колективне сільськогосподарське підприємство “ Нива“. Уже в 2009 році у СТОВ “Нива” новий керівник – Горбунко Василь Васильович, господарство було приєднано до Переможинської філії “Урожай” , яка до сьогодні процвітає
Дуже цікавим є розвиток Моринської освіти. До 1913 року працювала церковно-приходська школа. До неї ходили діти з Ситників та Моринців. З Ситників дітей ходило більше ,а тому учні ділилися на два класи: Ситницький – А і моринський В – клас. Приміщення школи було ситарим і тісним, тому вирішили полбудбувати нове приміщення Першим директором школи був Діюк Антій Антонович. З 1927 по 1935 рік була семирічна школа, а з 1941 по березень 1944 року школа не працювала зв’язку з німецькою окупацією.
Під керівництвом Калініченка Дадимира, першого післявоєнного голови сільської ради, школа була приведена в належний стан і весною 1944 року у відбудовану школу прийшло більше сотні дітей.
У 1977 році виготовлено проектну документацію на нове приміщення школи на 320 учнів, розпочали будівництво лише у 1983 році, а навчання в новому приміщенні розпочалося ! вересня 1985 році.
З 1988 по 1993 рік – Моринська середня загальноосвітня школа з поглибленим вивченням трудового навчання.
4 грудня 2003 року школа відзначала своє 90-річчаю. На той час у школі навчалося 175 дітей з семи навколишніх сіл.
На даний час школа має назву “Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня спеціалізована сільськогосподарська школа І – ІІІ ступенів імені Героя Радянського Союзу А.П.Харковця “ Основним завданням сучасної школи є виховання громадянина і трудівника, особистості з глибокими, необхідними для життя знаннями, розвинутим почуттям національної гідності , міцним здоров’ям.
У Моринській школі відзначилися такі вчителі, Які вчителювали 1913 році і по сьогодні:
Діюк Антін Антонович-директор; Соломаха Петро; Рибак Кость Семенович - вчитель математики; Храпчинський Микола Іванович-директор; Лобуренко Григорій Оксентійович - вчитель фізкультури; Здорик Олексій Васильович - директор; Чорновіл Олександр Володимирович - вчитель історії.
Славетні земляки: Савченко Михайло Григорович (01.01.1950- 02.02.2006) с. Моринці - поет, кінорежисер, кіносценарист, перекладач. У 1966 році закінчив з золотою медаллю Моринську середню школу, а 1966-1968 рр. навчався на філологічному факультеті Київського університету імені Шевченка. У 1971 закінчив з відзнакою кіно режисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка Карого, а уже з 1972 працював кінорежисером на Українській студії хронікально-документальних фільмів, де зняв понад 30 фільмів. Серед них - «Жінок прекрасних імена» , « Нечуй» , «Землякам моїм». Михайло Григорович - автор книг «Осіннє вогнище» , «Листи до ластівок» , « Вірші писані Небом». Його поетична творчість відзначена Рильським та Симоненком. Був членом Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України, лауреат Міжнародної літературної премії імені Амброза Бірса /США/.
Бур’ян Василь Степанович народився 11 вересня 1951 року в с. Моринці. Навчався в Моринській середній школі з 1958-1968 рік. За тим вступив на відділення товарознавства книги Вінницького кооперативного технікуму. Восени 1969 року був призваним до війська, служив у далекій екзотичній Якутії. Після технікуму працював товарознавцем по книзі, довелося потрудитися і робітником на заводі. Зараз працює в Моринському навчально-виховному комплексі завгоспом. За взірець має Ліну Костенко, Бориса Олійника, Василя Стуса. Сам почав писати ще в юності і до тепер не втратив інтересу до поетичної творчості. У 2006 році видав збірку поезій « Україна кличе нас», У 2010-«Лелеки в полі». Василь Степанович е членом літературно-мистецького об’єднання «Янтарка». У 2002 році удостоївся звання лауреата премії імені П. Христинка районної газети « Надросся», А у 2007 році отримав диплом лауреата районної мистецької премії в галузі літератури імені Нечуя-Левицького.
Цитую слова Василя Степановича : «Виступаючи перед шанувальниками поезії, переконуюсь, що поетичне слово нікого не залишить байдужим, і на серці стає веселіше. А вчитуючись у неперевершені рядки поезії Олійника чи Ліни Костенко, я щоразу впевнююся в тому, що наша українська справа-жива і буде процвітати по при всі виклики і негаразди сьогодення…»
І на завершення. Слова Максима Рильського: «Хто незнане свого минулого, той невартий майбутнього», стало девізом для мене в написанні цього есе. Моє селище, як і інші міста, і села мають свою неповторну історію з цікавими фактами та історичними постать тями. І хотілося б щоб цю історію дізналися всі, аж до Магдебурга, а можливо і далі на цьому історія мого села не завершується можна сказати, що вона лише набрала стрімкий хід свого розвитку. Я зі своїми односельчанами впишемо ще не одну сторінку в історію села Ситники.
P.S.
Документ
Камеральный опыс и план мистечка Корсуня и прелегающий к нему сел Киевской губерниъ ( Не раннее 1780 и непознее 1810 гг.)
Деревня Моренцы
Положение и место пообеем сторонам речки Корсунки и ручя беземянного. Экономических заведений не имеется, кроме питейного дома, в коем производят продажу горячого вина, а временем и пива. Крестиянские строения посредственнне, сады весьма малые, а огороды порядочные.
Земли к селению пренадлежащие нескольго гористы, соропещание про изростанию всякого хлеба способны. Лесу дубового поля а отчасти и березового мелкого небольшое количество между коъм пологих местах одрагов малые покоси. Крестияны в хлебопашыстви тродолюбивый, рогатого скота имеет довольно; пчеловодство; состояние посредствинное. Женщини занимаютса огородними произрастаниями, прядут лен, конопли и проскунь,собирают сыр и масло, которые продают в м. Корсуне…на торгах.
Оная деревня расстоянием от Корсуня в 11 ½ верстах.
Село Ситники
Положения и место близ речки Корсунки по правой сторону оной и по обеем сторонам двох обрагов из состоящих оннх ручйов беземянних. В оном селе церковь деревянная в имя Иоанна Богослова. Экономических заведений не имеетса, кроме питейного дома, в коем производетса продажа горячево вена, пива. Крестиянское строения посредственное.ю сади и огороди умеренние.
Крестияни к хлебопашеставо прележно , рогатого скота имеют достаточно, содержут у необходимом количесве овец; пчел; получают ыз садов и огородов к собственному пропитанию сложащие плоди; повидения доброго,состояния небедново, телом здоровыком в дома опятны; женщины занимаются небольшом и не скудным их домоводством.
Селение расстояниям от местечка Корсуня в 10 верствах.
Матеріали підготували учні Моринського навчально-виховного комплексу
під керівництвом учителя історії Чорновола О.В.